Цього тижня Голлівудська асоціація іноземної преси оприлюднила перелік номінантів. Ось хто претендує на перемогу у категорії «Найкраща музика до кінофільму»:
1. Олександр Деспла «Французький вісник»
Фільм режисера Уеса Андерсона («Готель Будапешт»). Андерсон вже упродовж двадцяти знімає свої манірні шедеври у постільних тонах. І останній фільм – не виняток. Цього разу місце дії – редакція «Французького вісника». Номер здають до друку у вигаданому містечку Еннюї (за яким легко вгадується Париж). Кінокритики вже оспівували «кондитерський всесвіт» Андерсона, а музичні кінокритики розібрали саундтрек Деспла. І треба зазначити, що це “моторошне чтиво”. Думаємо, нашим кінокомпозиторам дуже пощастило, що в Україні немає жодного музичного кінокритика (навіть на рівні аматорів чи блогерів) і тому вони досі безтурботно плескаються у «теплій ванній». Отже, з приводу Деспла (володар «Оскару» за музику до «Готелю Будапешт»).
– Початкова репліка «Некрологу» – чудова. Це бадьора й трохи помпезна мелодія для гарцуючого клавесину у поєднанні з тубами та фортепіано. Точність і чистота звуку дозволяють повністю відчути кожен химерний дзвін. Але потім все швидко йде під уклін. Хотілося б знайти ще якісь позитивні моменти, я справді хапаюся за соломинку, бо здебільшого це все одноманітно і дратівливо манірно. Ви без кінця отримуєте другу, третю та четверту варіацію на ту ж саму тему. І в якісь момент я просто хотів, щоби це припинилося. Перевантаження, забаганка, лавина музичного хіпстеризму – все це занурює вас у купу цвірінькання, – написав критик Джонатан Брокстон для Movie Music UK.
Є і більш улесливі відгуки, але в цілому критики сходяться на думці, що цього разу Деспла «перехитрив самого себе».
2. Ханс Циммер “Дюна”
Заради «Дюни» Циммер відмовився від пропозиції Кристофера Нолана («Початок», «Інтерстеллар») та надовго занурився у творчий пошук. Він шукав усюди, поєднуючи у музиці вірменський дудук та шотландську волинку. Але більша частина партитури написана для спеціально створених інструментів. Так Циммер замовив 7-метровий ріг – варіацію на тему дудука. Потім відправив креслення звукорежисеру, який створив безліч химерних інструментів. На них майже неможливо було грати, от шкрябати й забивати – це просто свято якесь, як пізніше зізнавався сам звукорежисер. Крім того, Циммер залучив жіночий вокал.
– Три вокалістки, працюючи з лінгвістом Девідом Петерсоном (винайшов усі мови в «Грі престолів»), зрештою придумали серію піснеспівів, шепотів і злісних первісних криків: багато з яких було засновано на широких вокальних техніках – від єврейських безсловесних пісень до тувинського обертонного горлового співу, – пише Indiewire.
Потім Циммер зібрав всі компоненти до купи, відтворивши жахливий неземний тон пустелі. Критики охарактеризували музику Циммера як «містичну, схожу на сон». Єдина претензія: надто «приглушена» партитура та надто глибокий реверанс у бік ambient…як для короля «епічних саундтреків».
3). Джонні Грінвуд “Сила собаки”
Це похмурий тягучий “вестерн без жодного пострілу” від Джейн Кемпіон. Події розгортаються в Монтані (1925 рік). У сідлі Бенедикт Камбербетч у ролі ковбоя. Він не бере участі у перестрілках і не рятує красуню із сусіднього ранчо. Але має хобі: морально знищує дружину брата, перетворюючи життя всієї родини на затяжний стрес. Музика британського композитора та рок-музиканта (Radiohead) Джонні Грінвуда – музичне втілення того стресу. Наскрізною темою стала токсична мужність та емоційна ізоляція головного героя.
– Віолончель та банджо звучать спочатку пригнічено, але чим голосніше вони грають, тим злішими вони виходять, – прокоментував музику Variety Грінвуд.
Всі інструменти звучать нервово і перебувають у дисонансі, як і персонаж Камбербетча. Це музика «неясних поганих передчуттів». Коли збираються хмари, але цього разу ти не впевнений, що варто тікати від крижаних крапель та пневмонії. Як окремий альбом саундтрек звучить, скажімо відверто, одноманітно. По суті ця музика не самодостатня поза контекстом, але чудово працює у фільмі.
4. Альберто Іглесіас «Паралельні матері»
Це новий фільм Петро Альмодовара про материнство. Так, звучить максимально нудно. І, здається, ми приречені на чергову мелодраму. Але Альмодовар не з тих, хто цінує простоту та невибагливість сюжету.
– Це буде інтенсивна драма. Принаймні я на це сподіваюся, – прокоментував прем’єру режисер.
Автором саундтреку став Альберто Іглесіас (володар «Оскара» та давній напарник Альмодовара). Його музика… ну не знаємо, це як «кохання без роздумів». По ідеї ти маєш проаналізувати: чи все гармонійно». Але часом аудит зайвий, адже «повернення» в кожному разі не буде. Приблизно така ж ситуація і з партитурою Іглесіаса. Це сильна чуттєва музика. Ризикована, але не експериментальна.
– Партитура Іглесіаса вражає своєю соковитістю. Це зріла та багата музика, навіть за мірками завищених стандартів композитора, – пише Девід Руні з Hollywood Reporter.
І на відміну від саундтреку «Сили собаки», музика самодостатня. Це здається дивним з огляду на підхід Іглесіаса до роботи.
– У фільмах Педро зазвичай багато діалогів. І я намагаюся поєднувати діалоги з музикою майже як в опері. Я навіть заучую діалоги напам’ять перед тим як розпочати написання музики, – зізнається композитор іспанському виданню Lasexta.
Сподіваємося, композитор не дарма вивчатиме свою промову на випадок перемоги. А те, що він вивчить цей монолог без жодних сумнівів – вже суто рефлекторно.
5. Жермен Франко «Енканто»
«Енкантно» – це діснеївський мюзикл про родину супергероїв. На думку критиків вийшло надто «мармеладно». Виявляється, суперздібності – не головне, а головне – доброта. І звісно пісня. Достатньо кількох куплетів і зло відступає. Музику для Disney написала Жермен Франко, і це була непроста робота. Але номінація Франко видається цілком логічною не лише через талант. Жермен, як любить повторювати західна преса, «єдина жінка у кімнаті, де домінують білі чоловіки».
З урахуванням сумнівної репутації «Золотого глобусу» (Netflix, Amazon та WarnerMedia оголосили про бойкот премії через відсутність расової різноманітності у журі. Скарлетт Йоханссон заявила про сексистські коментарі членів журі «на межі з домаганнями») номінація Жермен Франко виглядає як вимушений крок. І знаєте, що: нарешті!. За останні 20 років (!) критики лише одного разу номінували композиторку на премію. І то це була Гільдур Ґуднадоттір, творчі перемоги були надто помітні, аби їх можна було непомітно змахнути під килим.
